Це остання хлібина, остання...
Очі горем налиті вщерть.
Батько й діти не їли від рання,
Це остання хлібина, остання...
Після неї — голодна смерть.
Багатовікова історія українського народу мала не одну трагічну сторінку. Трагедія 32-33 років — злочин влади проти власного народу. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до книги трагічних дат в історії людства. В Україні штучний голод виморив від 8 до 11 млн. людей — точної кількості не визначено і сьогодні.
Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду. А так вмирала майже вся Україна.
Роки, що віддаляють нас від українського голодомору, не вивітрили з пам'яті народної жаху пережитого. Лихоліття 33-го і досі болять невигойною раною в душі кожного українця, бо не було селянської родини в тодішній Україні, яку б обійшла ця біда, коли голодна смерть забирала дітей і їхніх матерів.
Напередодні цієї трагічної дати в нашій бібліотеці пройшла година пам’яті «Скорботний 33-й», на якій діти вшанували світлу пам’ять безневинно замучених голодом людей, ознайомилиcь з історичними передумовами виникнення голодомору.
Говорячи словами О.Міщенка «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу». Мільйони людей, які загинули у 1932-33 роках голодною смертю, не можуть безслідно розчинитися у часі і просторі. Про них пам'ятатимемо ми, хто вижив, їх діти та онуки.
Немає коментарів:
Дописати коментар